Догори
03.07.2017

Як справджуються страшні сни

Ми починаємо антологію антиутопій  – літературних і кінематографічних прогнозів, які насторожують, бо справджуються в нас на очах.


                                                                                                                      Утопія – місце, якого немає.


                                                                                             Антиутопія – погане місце, якого немає.



 Welcome to Hell

Людині властиво намагатися зазирнути в майбутнє. Комусь для цього досить читання газетних гороскопів, а хтось вибудовує досить стрункі гіпотетичні моделі того, як може бути організоване людське життя. В оптимістів виходять гарні казки – як у Томаса Мора з його островом Утопія або Томмазо Кампанелли з Містом Сонця. У реалістів і песимістів – помірні страшилки або екстремальні трилери, іменовані в літературознавстві антиутопіями. По суті, вони є попередження сучасникам і нащадкам про те, яких явищ і процесів слід уникати, щоб згодом не було неймовірно болісно.

Більшість популярних антиутопій чудово відомі освіченим людям, починаючи із хрестоматійних «Ми», «1984», «Який чудесний світ новий!», «451 градус за Фаренгейтом», багатьох робіт Воннегута і Стругацьких, «Години Бика» Єфремова та навіть псевдодитячого «Незнайки на Місяці». А кіномани та люди, які просто розучилися або й взагалі не вміли із задоволенням читати книжки, встигли спожити численні фільми (із блокбастерів – «Термінатор», «Матриця» та ін.) та серіали цього жанру (із сучасного – «Чорне дзеркало», «Світ Дикого Заходу» за мотивами «Західного світу» і т. п.), що не ґрунтуються на літературних творах.

Як відомо, загальна логіка антиутопічних сюжетів – створення цілісної картини суспільного життя, котре, на думку авторів, деструктивне для людства. І тригером котрого є якась радикальна зміна в технологічному базисі цивілізації або соціальних нормах. Саме через натискання цього спускового гачка людство звертає з магістрального до цієї хвилини шляху розвитку та починає експериментувати самогубним для себе способом або просто чинити «перпендикулярно» гуманістичним ідеалам.

На жаль, морально зношуються не тільки комп'ютери, але й літературні твори. Частина найбільш відомих антиутопій сьогодні читається як анахронізм, частина – як цікавий роздум про той можливий шлях розвитку людства, перехрестя якого з реальним ходом історії ми вже проминули. Втратили свій гостросатиричний присмак пародії на соціалізм і капіталізм, модні в ХХ столітті. Антикварно виглядають ідеї технологічних інновацій, які наукова думка пропустила, одразу запропонувавши революційніші технологічні рішення. Однак деякі автори-провидці дали у свій досить віддалений від нашого час прогнози, що збуваються прямо в нас на очах. І дуже яскраво позначили, чим саме небезпечний такий вибір.


Арсенал спускових пристроїв

Людська цивілізація спрощено може бути представлена як соціотехнічна система: є люди, є їхнє творіння – техніка (від найпростіших мотик до штучного інтелекту). І автори антиутопій оперують ними в різних комбінаціях. Як правило, або наукове відкриття змінює суспільство в небезпечному напрямку, або нелюдяна авторитарна/тоталітарна влада стимулює появу інновацій, що зміцнюють керівний режим, або все відбувається одночасно, майже як у дійсності.

А потім у хід ідуть усілякі сценарії втілення в життя головних людських страхів. Наприклад, таких як:
– голод у повному розумінні слова або неякісне синтетичне харчування в результаті маніпуляцій влади або екологічної катастрофи (в одному з американських романів головний герой гине на шибениці, викравши останній у світі натуральний стейк для батька своєї віроломної подруги);
– примусова смерть за рішенням уряду та з мовчазного схвалення інших поколінь («кжи» і «джи» з «Години Бика», усі романи про обов'язкову евтаназію старих з метою економії природних ресурсів і бюджетних коштів);
– самотність – примусовий розрив соціальних зв'язків за рішенням уряду, заборона на любов, купірування емоцій («Який чудесний світ новий!»);
– обмеження доступу до інформації, маніпуляції свідомістю, переписування історії заднім числом («451 градус за Фаренгейтом», «1984»);
– застосування зброї масового ураження («Планета мавп» – результат застосування ядерної зброї, «Володар мух» – загроза застосування ядерної зброї, усі варіанти зомбі-апокаліпсиса через пандемії, викликані смертельними вірусами різного походження);
– виснаження природних ресурсів Землі під впливом людської діяльності, екологічна катастрофа, війна природи проти людини – вулкани, «повстання» флори та фауни;
– дегуманізована євгеніка, генетичні експерименти – поява первісно більш конкурентоспроможних нащадків у багатих людей і націй; цілеспрямоване створення бойових мутантів або обмеження потенціалу ембріонів шляхом ДНК-маніпуляцій;
– безконтрольна торгівля людськими органами, легальне клонування людини;
– вихід з-під контролю штучного інтелекту (багато чого з Азімова);
– війна як така незалежно від приводу;
– etc.

Усе перераховане в більшості випадків в антиутопічній літературі є наслідком або тотального контролю кого-небудь (земного чи позаземного, індивідуального чи колективного розуму) над людством, або анархією (знову ж з осередками тоталітаризму) в результаті соціальної, техногенної чи екологічної катастрофи. Саме так, оскільки навіть у разі анархічного сценарію свободу обмежують загрози від більш ситих і краще озброєних агресивних братів за розумом. А зброя, просунутий штучний інтелект, проривні інформаційні технології (такі як соціальні мережі), продукти генної інженерії, екологічно небезпечні економічні програми найчастіше народжуються за рішенням влади.

По суті, ключова відмітна риса антиутопії – насильницьке обмеження особистої свободи людини, яке викликає протест у найбільш обдарованих індивідів, чия поведінка в суспільстві, котре стало нелюдяним, стає девіантною. Звісно, у багатьох милих утопіях люди теж вільні досить умовно, але це є частиною соціального договору – і всі щасливі. А от в антиутопічних світах ті кращі представники людства, яким пощастило вижити, починають боротьбу проти системи. Або вибирають свій шлях таким чином, щоб вийти з радіуса досяжності її соціальних норм.

Світ, у якому ми живемо

Що вже справдилося з того, чим нас стільки років лякають антиутопісти?
Досить багато чого, але, на щастя, ще не все.
Синтетична їжа сумнівної корисності та безпеки? Зайдіть у будь-який магазин – вона там є. І органічність «органічних продуктів» теж не завжди абсолютна.

Примусова смерть? Поки що далі добровільної евтаназії в цивілізованому світі справа не просунулася. Хоча лемент вітчизняних недоуків про те, що людей похилого віку треба позбавити права голосувати, а також особливості української пенсійної системи – серйозний дзвінок.

Самотність стала особливо помітною з появою соцмереж і смартфонів. Чим не користуєшся, то атрофується. І відсутність необхідності спілкуватися face-to-face об'єктивно призводить до невміння це робити, а потім і до добровільно-неминучої ізоляції. За деяким даними, 70% неодружених японців не мають романтичних стосунків: Національний інститут досліджень демографії та соціального забезпечення з'ясував це під час «15-го дослідження основних тенденцій народжуваності». Кітамура Куніо, директор Японської асоціації планування сім’ї, назвав причинами цього недостатність комунікативних навичок у молоді, нестачу грошей на витрати, пов'язані зі стосунками, цифрову еру. «Щоб підтримувати й поглиблювати знайомство та спілкування, потрібні чималі зусилля. Сучасна молодь дуже боїться зазнати невдачі, і я відчуваю, що найчастіше молоді люди відмовляються від стосунків із протилежною статтю через страх відмови… Через різницю в доходах відбувається розшарування на тих людей, хто може собі дозволити стосунки, і на тих, у кого такої можливості немає», – зазначив він.

Обмеження доступу до інформації та інші цензуроподібні речі? Скільки завгодно. Від самоцензури заляканого журналіста до цензури влади, від заборони на тему до заборони на мову тексту. Словом року згідно з версією укладачів Оксфордського словника стало слово «постправда» – епоха, коли об'єктивні факти перестали мати значення, а величезна кількість людей не в змозі відрізнити вигадку від події, що реально відбулася. Неуцтво стало нормою, полеміка – популістським вереском, критичне мислення – рідкістю, здоровий глузд – відхиленням від соціальної норми. Точно за Оруеллом: «Єресь із єресей – здоровий глузд. І жахливо не те, що тебе вб'ють за протилежну думку, а те, що вони, можливо, праві. Насправді, звідки ми знаємо, що двічі по два – чотири? Або що існує сила тяжіння? Або що минуле не можна змінити?» («1984»).

Застосування зброї масового ураження? Рівень загрози зростає. Не тільки через недорозвиненість і агресивність країн – потенційних членів ядерного клубу, але й у результаті стрімкого науково-технічного прогресу та зняття моральних табу в можновладців. Кліматична зброя? Зброя, що впливає на носіїв певних генів? З теоретично можливого асортименту за нинішніх технологій може бути реалізоване на практиці вже дуже багато чого.

Виснаження природних ресурсів? Питання риторичне.
Євгеніка з метою виведення породи надлюдей? За чутками, Китай активно займається.
Клонування людини? Конспірологи вважають, що вже давно успішно практикується.
Штучний інтелект? Боти-журналісти, боти – асистенти викладачів, перемоги роботів в інтелектуальних іграх з людиною. Європарламент вирішує, чи вважати їх «електронними особистостями», і думає над способами захисту людини у разі, якщо його набагато більш тямущі створіння вийдуть з-під контролю. Усе тільки починається.

Війна? Країни, які не ведуть війну з конкретним супротивником, ведуть війну з терористами. І кількість «негарячих» точок стрімко зменшується.

Тож на милу утопію наш світ не надто схожий. А на антиутопію, навпаки, неабияк. Що очевидно, якщо подивитися на кілька злободенних тенденцій.

Безумовний дохід і «Похмілля» Шеклі

В Європарламенті обговорюють тему наслідків зростання безробіття в результаті масової роботизації. І пропонують як можливий шлях вирішення цього питання введення базового безумовного доходу, який громадяни країн ЄС одержуватимуть просто за факт наявності громадянства. Швейцарці вже висловилися на референдумі проти такої новації (йшлося про $2,5 тис. кожному), оскільки це призвело б до «втрати ініціативи та відповідальності» населення.

Правоту жителів благополучної гірської країни підтверджує філігранна антиутопія Роберта Шеклі «Похмілля» (1957 рік).

У світі, про який йдеться: «От уже багато років Верховний євгенічний комітет, створений при Об'єднаному міжнародному уряді, утримував чисельність населення світу в стабільних і розумних межах. Людям знову стало так просторо на Землі, як не було протягом останнього тисячоліття, а уваги їм приділяли куди більше, ніж коли-небудь раніше. Завдяки успіхам підводної екології та гідропоніки, а також всебічному використанню земної поверхні їжі й одягу вистачало на всіх і навіть із надлишком. При автоматичних методах будівництва та достатньої кількості будматеріалів житлова проблема зникла, тим більше що людство було порівняно невелике й надалі не збиралося збільшуватися. Навіть предмети розкоші ні для кого не були розкішшю. Сформувалася благополучна, стійка, незмінна цивілізація. Ті, хто проєктував, будував і обслуговував машини (а їх було небагато), одержували щедру винагороду. Більшість же зовсім не працювала. Ні потреби, ні бажання ці люди не мали.
Були, звісно, й марнославні, які жадали багатства, влади, високих постів. Ці займалися політикою. Використовуючи щедрі громадські фонди, кожен із них кормив, одягав, розважав населення свого округу, щоб забезпечити собі більшість голосів, і проклинав віроломних виборців, завжди готових перебігти на бік того, хто пообіцяє більше.

Це була утопія свого роду. Про нестаток усі забули, війни давно припинилися, кожного чекало безбідне довге життя. І чим іще, окрім вродженої людської невдячності, можна було пояснити, що кількість самогубств зросла до воістину страшних розмірів?»

Однак якщо замислитися, то утопія вельми подібна до антиутопії. Головний герой Пірсен проводить своє життя між безоплатними для нього ресторанами, розвагами та роздачами товарів, фінансованими отими марнославними політиками із громадських фондів. І так відгукується про свого приятеля: «Бенц був такий ледачий, що навіть не ходив на вибори. А це вже занадто. Голосування – хліб насущний і святий обов'язок кожного громадянина». В кінцевому підсумку таке існування привело нашого героя в наркотичний салон, що виявився пунктом відправлення в дикий світ колонізовуваної планети Венера, про відкриття якої він навіть не підозрював. Там Пірсен дивом вижив, навчившись й ініціативі, й відповідальності, й критичному мисленню: «Він вмирав, а думки роїлися в його голові, давно забуті мрії, надії, побоювання. Пірсен згадав свою єдину службу і те змішане почуття полегшення та жалю, з яким він залишив її. Згадалися йому диваки-батьки, які все життя працювали й уперто не хотіли користуватися незаслуженими, як вони говорили, благами цивілізації. Ніколи в житті Пірсену не доводилося стільки думати». Там йому пояснили, до чого призвів отой безумовний дохід та інші добрі наміри влади: «Людям більше не доводиться боротися за своє існування; однак, боюся, вони досягли цього занадто дорогою ціною. Людство зупинилося в своєму розвитку. Народжуваність безупинно падає, а кількість самогубців зростає. Кордони наших володінь у космосі продовжують розширюватися, але туди нікого не заманиш. А їх же треба заселити, якщо ми хочемо вижити».

Прозорий світ і «Переддень свята Румоко» Желязни

Транспарентність (вона ж прозорість), що вже давненько є якимось фетишем для корпорацій, банків, громадських і політичних організацій, стрімко підбирається до звичайних людей, заміряючись на недоторканність їхнього приватного життя. Боротьба з тіньовою економікою, електронне декларування в українських реаліях, обмеження розрахунків готівкою, маніпуляції з базами необачно залишених персональних даних. Усе це вельми нагадує світ, описаний задовго до появи інтернету та початку цифрової ери Роджером Желязни в «Передодні свята Румоко» (1969 рік).

Головний герой, від імені якого ведеться розповідь, одного разу виявив, що «увесь світ існує в записі», усі дані про всіх потрапляють до Центрального банку інформації. Спочатку він надихнувся та написав для одного закритого дослідницько-прикладного проєкту комп'ютерну програму, що полегшує цей процес. А потім злякався, коли зрозумів обмеженість і умовну справедливість такої моделі, а також оцінив її наслідки.

«Спочатку я вважав, що цей проєкт буде дуже корисним. Я думав, що він чудовий і повністю відповідає тому часу, в якому ми живемо, що це саме те, що потрібно: будь-яка написана книга або п'єса, лекція в коледжі, прочитана в останні кілька десятиліть, будь-які статистичні дані. Тепер ви не будете обманювати, оскільки кожен має доступ до джерела інформації; усі урядові та комерційні установи будуть інформовані про ваше майно, річний дохід, у них буде список витрат, котрі ви зробили; будь-який прокурор на суді буде знати про всі місця, де ви колись проживали і з ким, і на яких машинах пересувалися. Усе ваше життя, усі ваші дії ставали зрозумілими, як схема нервової системи на заняттях з неврології – усе це мене неймовірно вразило… Мені видалося, що настане золоте століття.
Дурниці! Мій друг, котрий був якимось чином пов'язаний із мафією, посміявся з мене, з блиску моїх очей і пройшовся по всіх, починаючи з університету й закінчуючи федеральними службами.
– Невже ти серйозно віриш, що все майно буде зареєстровано? Усі угоди будуть внесені? – запитав він мене.
– Звісно.
– До Швейцарії ще так і не добралися, а якщо це й трапиться, то вони знайдуть інші місця.
– Ясна річ, у будь-якій справі є витрати.
– Не забувай про всі махінації. Ніхто не знає, скільки зараз дійсно у світі грошей, і ніхто ніколи не довідається».

Керівникові проєкту наш герой розповів про свої побоювання: «Я сказав сивоволосому чоловіку з жовтуватим лицем і сумними очима, що ми, напевно, створюємо монстра та зазіхаємо на людську особистість». До його подиву, той розділяв ці страхи. Тоді герой стер усі дані про себе в Центральному банку інформації й став «людиною, якої не існує в нашому світі». Ціною особистої свободи стала необхідність створити фейкову особистість, відмовитися від законних способів заробітку та вибрати роботу, пов'язану з ризиком для життя в приватному детективному агентстві.

Антиутопія та «Коротка історія майбутнього» Атталі

Буває така футурологія, яку читаєш як антиутопію. Аж до тієї хвилини, доки не розумієш, наскільки інформованою людиною написана робота. «Коротка історія майбутнього» Жака Атталі (члена Більдерберзького клубу, першого голови Європейського банку реконструкції та розвитку) – саме той випадок.

На думку Атталі, найближчими 50 роками з нашим світом відбудеться кілька малоприємних трансформацій. Спочатку американська гегемонія зміниться гіперімперією. При цьому суспільному устрої: «Самоконтроль перетвориться на вищу форму свободи, а страх невідповідності нормам буде її обмежувати. Прозорість і відкритість інформації стане обов'язковою: люди, що приховують своє походження, соціальний стан, стан здоров'я або рівень освіти, апріорі викликатимуть підозру (привіт, «Переддень свята Румоко». – Прим. авт.). Держави стануть слабшими перед лицем корпорацій і міст. Люди перестануть довіряти одне одному. Закони замінять на контракти, судові системи – на арбітраж, поліцію – на найманців. Ресурси виснажаться, з'явиться більше роботів. Час буде цілком залежним від цілей ринку. Кожен зможе займатися самолікуванням, виготовляти собі протези, а потім і клонуватися. Людина перетвориться на артефакт, що споживає артефакти, у канібала, що пожирає собі подібних».
В умовах гіперімперії почнеться війна всіх з усіма: «Уряди, пірати, найманці, злочинці, релігійні рухи зберуть армії, винайдуть нові засоби для спостереження, залякування та нападу, використовуючи останні досягнення електроніки, генетики та нанотехнологій. Усі будуть суперниками. Люди стануть боротися за нафту, за воду, за право зайняти чи покинути територію, нав'язати свою віру або закони, підкорити інших. У світі запанує військова диктатура. Найжорстокіший гіперконфлікт, можливо, стане кінцем людства».

І тільки десь у другій половині XXI сторіччя Жак Атталі прогнозує – та й то не зі стовідсотковою ймовірністю – перемогу «альтруїстичних та універсалістських сил», які встановлять рівновагу між ринком і демократією. Він говорить, що їхні дії будуть спрямовані на створення нових форм організації суспільного життя, обмеження споживання та марнування природних ресурсів, встановлення економіки «відносин», яка переможе ринкову. «Хочеться вірити, що загроза гіпернасильства змусить людство кардинально змінити погляди на життя та відносини», – сподівається Атталі.

І утопія, і антиутопія – це «місце, якого немає». Просто одне прийнято вважати гарним (хоча що може бути гарним для бунтаря за покликанням), а інше – поганим.
Ми бачимо сьогодні справджені прогнози антиутопістів, розуміючи, що є ще багато ідей, автори яких випередили і свій, і наш час. Ідей, які можуть втілитися в життя небаченими досі жахами…

Але чим більше буде талановитих антиутопій-попереджень і робіт компетентних футурологів, тим меншою буде ймовірність поганого майбутнього. Якщо ці роботи, звісно, прочитають «правильні» публічні та непублічні люди – ті, що володіють експертизою, мають владні повноваження, неформальну владу, а головне – здатні розуміти і текст, і підтекст, і контекст.

А ще здатні любити цей світ і пам'ятати, що таке людяність. Тому що навіть для героя «Передодня свята Румоко» у його ситуації був інший шлях. «Вона не могла залишити свій підводний купол, а я не міг розстатися зі своєю мрією. Я прагнув одержати весь цей величезний світ – увесь цілком. Однак тепер розумію, що повинен був погодитися на її умови. Однак я занадто незалежний. Якби хоч один із нас був нормальною людиною…»


Теги: