Догори
18.10.2017

Левиці полюють разом

Майже п'ять років тому мій гарний друг і спаринг-партнер у вправах для сірої речовини подарував мені книгу Террі Пратчетта, творчістю котрого з того часу я пристрасно захопилася. Жанр, у якому пише цей автор, зазвичай визначають як соціальне фентезі, хоча особисто я назвала б його травесті-сатирою: від тролів, перевертнів, лепреконів тут лишень одежинка. А от політичні, економічні, соціальні, геополітичні, духовно орієнтовані процеси людської цивілізації вельми впізнавані.

У тому числі й ті, що стосуються гендерного паритету. Саме про них книга «Страхітливий полк» (у російському перекладі – «Піхотна балада»).

Я не хочу псувати задоволення побратимам-бібліофілам, тому сюжет не переказуватиму, а порефлексую над філософським підтекстом у форматі «цитата – коментар». Від простого – до складного.

Про «фамільні цінності» та дрес-код
«Я не хочу надягати штани, тому що тоді я буду дівчиною, яка переодяглася хлопцем».
Спідниця та штани в різні епохи в різних країнах були предметом гардероба представників різних статей. Але в європейській цивілізаційній традиції архетипічно вкоренилося сприйняття спідниці (за винятком кілта) як жіночого одягу, штанів – як чоловічого. І жінка у світі бізнесу найчастіше одягається так, як одягся б у цьому разі чоловік. Не розуміючи, що одяг не робить джентльмена.

Але водночас чоловічий одяг надає потенцію та мотивацію поводитися більш вільно, ризикувати легше, атакувати агресивніше. Звідси й квазічоловічий стиль управління – такий популярний серед жінок-керівників і через свою штучність змінно ефективний.

Про гендерні стереотипи
«Чесно кажучи, проблема не в тому, що ви – жінки, а в тому, що ви завзято це підкреслюєте. Зрозуміло? І так не можна».

Чоловікам зручно вести справи з жінкою-квазічоловіком: вона грає на чужій території за чужими правилами.

Чоловікам звично та приємно бачити в керівному співробітнику жінку – таку собі жінку венеріанського типу, уважну до компліментів і схильну до інтриг.

Чоловікам страшно зустріти жінку-людину, котра знає їхні правила гри, однак придумала свої.

Про жінок-керівників
« – Ти їх підвищувала, якщо вони виявлялися не гірші за чоловіків?
  – За кого ти мене маєш – тільки якщо вони виявлялися кращі за чоловіків».

Так чому ж більшість жінок-керівників так неохоче допомагають сестрам по статі підійматися кар'єрними сходами? Підкреслю, що я не втомлююся повторювати: на дорозі й у бізнесі гендерна належність не має значення. Мене це дивує. Очевидно, є якась підсвідома зарозумілість: «Я унікальна, я прорвалася через легіони сексистів, подолала/використовувала харасмент, я – геній. І мені не потрібні адептки. На цьому Олімпі – я та чоловіки». Це щось дуже первісне, глибинне, тваринне – те, що заважає багатьом жінкам-керівникам провадити збалансовану гендерну політику. І навіть щодо цього вони уподібнюються чоловікам.

Про «весільних генеральш»
 «Ми не солдати. Ми дівчата у військовій формі. Свого роду амулет на удачу. Талісман. Ми не справжні. Усього лише символ чогось. Ми непогано впоралися – для жінок. Ми потрібні лише на певний час. Поцілунок не триває вічно».

Мене нескінченно дратують феміністські рейтинги будь-якого штибу: багатства, впливу, професійних успіхів. У них левова частина пань і панянок, які світять відбитим світлом своїх батьків – чоловіків – братів – бойфрендів – патронів. Які є ширмою для чужих капіталів. Які взяті в партійні списки для краси й ікебани. Які нічого не значать і не вирішують, незважаючи на приписуваний їм вплив. Вічний вибір бути чи здаватися – у світі, де «здаватися» легше та вигідніше. У країні, де єдина дійсно впливова «баба з яйцями», за великим рахунком, поза грою.

Про жіночу кар'єру
«Я очікувала від них більшого. Я думала, вони кращі за чоловіків. Погано те, що вони дійсно трималися, як чоловіки… і навіть більше того... Отож, що б там не було далі, залишайся собою. Погано це чи добре, але будь собою».

Найголовніший ворог будь-якої жінки – вона сама. Її глибинні комплекси, її апріорно та підсвідомо прийнята несвобода, звичка рабськи послуговуватися дискримінаційними соціальними нормами. Або наївно-бунтарське бажання стати із пригнобленої однією із пригноблювачів. Але немає гіршого хазяїна, ніж учорашній раб.

Знаєте, є такі тварини – леви? Отже, леви – боягузи. Якщо хтось хоче неприємностей, нехай роздратує левицю. Левиці – убивці. Вони полюють разом.

Про образ ворога
 «Їхніми ворогами були не чоловіки і не жінки, не старі й навіть не мерці. А просто ідіоти всіх різновидів. Ніхто не має права бути ідіотом».

Інші вороги – аж ніяк не чоловіки, а властивості людської натури, що не мають належності до статі.
Просто діагностувати їх слід відкритим поглядом, а не через гендерний фільтр, в якому професійні й особисті якості потенційних суперниць виглядають менш виграшно, ніж ті самі якості придатних для разноцільового використання самців.

Мої коментарі до Пратчетта – не спонукання до дії. Це просто записки на манжетах. Тому замість резюме ще одне міркування на десерт. Ми живемо у світі, де всього лише 120 років тому жінка отримала право голосувати на виборах. І він такий, який є – яким його зробили біологічні та соціальні процеси за багато сотень тисяч років. Але  жінки можуть зробити його комфортнішим для себе, якщо захочуть – зберігаючи свою автентичність, проявляючи солідарність і поєднуючи зусилля. Для цього не потрібно бути ані феміністками, ані «феменками» – варто просто бути розсудливими дорослими людьми, які розуміють, що співробітництво у конкуренції ефективніше за вікову «внутрішньогендерну» гризню.

«Життя є поступове усвідомлення того, як далеко ти можеш зайти» ©Террі Пратчетт, «Піхотна балада»


Теги: