Правитель по праву

• Головна
• Творчість

Перекази різних часів і народів розповідають нам про те, яким повинен бути ідеальний правитель. Можна багато та довго згадувати ведичні настанови, платонівські діалоги, Макіавеллі та мислителів, котрі полемізували із ним. Не тут – для цього є підручники та першоджерела.

За правом колумніста (-ки) буду максимально суб'єктивна.

Управляти великими системами (а країна, це, з погляду системного підходу, велика система) треба вміти. Цьому не можна навчитися на курсах підвищення кваліфікації в передпенсійному віці, це вроджено-виховане. Тому ідеальний правитель – це спадкоємний володар, котрий має належні особистісні якості, одержав правильне виховання, через що сприймає владу не як джерело задоволень, а як цілодобову невдячну працю, якою він за боргом честі та крові зобов'язаний займатися сумлінно та далекоглядно. На жаль, сучасні монархії культурно близьких нашій країні держав виродилися в туристичний або підприємницький різновид. Тому за нинішнього життя, дай Боже, аби правитель принаймні був не жадібним, «не прив'язаний до плодів діяльності в цьому житті». І цінував добру славу більше, аніж дзвінку монету. Власне кажучи, у ведичній системі варн правильний кшатрій (володар, воїн) і повинен був мати якості високопрофесійного керівника, проте не підприємця. На жаль, із кшатріями в епоху декадансу теж біда – і чиновники, і топменеджмент комерційних структур живуть за принципом «чим володіємо, те й маємо». Щоправда, винятки все-таки трапляються – і це примирює з навколишньою дійсністю.

Однак загалом – і це не головне. Головне – щирість в усвідомленні свого боргу, правильна мотивація політичної діяльності. За кермо якої б машини ні сів, у якому б селі не пас під об'єктивами фото- і телекамер корову, в якому б придорожньому кафе не братався із шоферами-далекобійниками український політик, його реальний спосіб життя та мислення видає випещена зовнішність і бридке зарозуміле лице. А ступінь довіри до нього формують реальні справи.

Це стосується й влади, й опозиції, але опозиції – насамперед. Вона ж бо претендує на статус колективного виразника народних сподівань і борця за справедливість. А отже, у небагатій країні, котра все ще перебуває в пошуках своєї ідентичності, є чим зайнятися, окрім умисної демонстрації демократичності.

Можна носити псевдонародне взуття та їздити на псевдопартійному народному автомобілі, але цим не переконаєш електорат у своїй чесності та порядності, не завоюєш довіру. Для українців усі політики на одне лице, бо вони родом – буквально або ментально – з радянської номенклатури. І діють у реальному житті не за західними підручниками політичного менеджменту, а за спецкурсами Вищої партійної школи КПРС (кузня партійних кадрів комуністів у часи СРСР) і за заповідями того ж Макіавеллі.

Тому оcобливої різниці між різними політичними силами пересічні громадяни не бачать, а інтернет і навіть певні традиційні ЗМІ рясно постачають їм інформацію про те, хто з олігархів якого «опозиціонера» спонсорує. І якщо комусь із представників українського політикуму захочеться реально відсторонитися від своїх колег у свідомості виборців, то йому доведеться припинити імітувати бурхливу діяльність. І зробити щось не просто яскраве, а щире та переконливе. Українці, як і всі жителі колишньої тоталітарної імперії, вміють жити «багатошарово»: говорити одне, думати друге, робити третє. Але при цьому чудово діагностують фальш. Можливо, не з першого разу і не всі одночасно. Однак у кінцевому підсумку, скільки мотузочці не витися, кінець завжди буде – як говорить народна приказка.

Очевидно, тому реальної опозиції, незважаючи на останні події, в Україні, як і раніше, немає, а її фронтмени не можуть за визначенням сприйматися громадськістю як лідери нації. Політики, що претендують на цей статус, віддають перевагу «здаватися», а не «бути». І ніякі новомодні технології та політтехнології – й імпортні, й вітчизняні – не допоможуть їм вийти на якісно новий рівень, допоки не зміниться внутрішня мотивація до участі в політичному житті.